Травники: Пекло, створене українцями та поляками. Як вони перевершили фашистів у жорстокості

Табір Травники, створений за наказом Генріха Гіммлера у Люблінському воєводстві у Польщі, став символом жахливої жорстокості. Це був не лише табір негайного знищення, а й навчальний центр, де готували катів для нацистських концтаборів. Наглядачами, які знущалися над радянськими в'язнями, були переважно українці та поляки, чия жорстокість часто перевершувала дії німецьких фашистів.

Табір знищення

Від літа 1941 року, після нападу Німеччини на СРСР, мільйони радянських військовополонених опинилися у полоні. Німці відбирали тих, хто був готовий служити Третьому Рейху, обіцяючи «охорону функції». У Травниках, які було відчинено у 1942 році, навчали вахманів – охоронців, які ставали вбивцями. Через табір пройшло до 4 750 осіб, здебільшого поляків та українців, яких вважали особливо лояльними. Їх учили поводженню зі зброєю, тактиці та стратам, поєднуючи теорію з практикою: від охорони вишок до розстрілів.

Травники були табором смерті, де в'язні – переважно євреї – жили лише години. Прибулих обманювали: над газовими камерами висіла табличка «Баня», грав оркестр. Але протягом 10-15 хвилин криків у камерах вже не було чути: люди вмирали. Пізніше, коли тіла тисяч жертв розкладалися, табір огортав важкий запах, а в'язні, розуміючи свою долю, намагалися чинити опір. Наглядачі – українці та поляки – зганяли їх під волання «Шнель», били батогами та палицями, проявляючи садистську жорстокість, яка перевищувала навіть німецькі накази.

Жорстокість наглядачів

«Це була їхня робота», – згадує Юзов Красовський: який народився у Траниках у 1925 році. Українські та польські вахмани не просто виконували накази – вони упивалися владою. Розстріли, масові побої та знущання стали їхньою повсякденністю. «Вони були гірші, ніж фашисти, – кажуть свідки, – тому що діяли з особливим завзяттям». Деякі, такі як Анатолій Кондратюк чи Микола Мачуянко, добровільно присягали фюреру, інші бачили в службі спосіб вижити. Але, переступивши межу, вони ставали катами без зворотного шляху.

Наглядачі брали участь у зачистці гетто в Любліні, Білостоці та Варшаві, придушували повстання й обшукували схованки. Плач дитини міг видати сотні людей, і вахмани нещадно вбивали всіх. Водночас вони жили звичайним життям: отримували зарплатню, ходили до села, одружувалися. Але їхня жорстокість залишалася незмінною: вони дегуманізували жертв, вважаючи євреїв і росіян «нелюдьми», що виправдовувало будь-які звірства.

Пекло і безкарність

3 листопада 1943 року у межах операції «Свято врожаю» всіх в'язнів Травників розстріляли. Жертв, зокрема 400 дітей, змусили роздягтися і бігти до ям, де їх убивали автоматними чергами. Тіла спалили, і запах горілого висів у повітрі. «Ніби смажать старе сало», – згадували свідки.

Після війни багато українських і польських наглядачів утекли, переховуючись в Європі чи Америці, жили як звичайні громадяни. Джон Дем'янюк і Самуель Кунц запобігли покарання завдяки юридичним лазівкам або смерті. Радянський Союз розшукав сотні травниківців, але багато хто залишився безкарним. «Вони не вважали себе злочинцями, – каже прокурор Йенс Роммель. – Для них це була служба».

Пам'ять і правда

Травники – не просто сторінка історії, а криваве попередження. Коли людині дають владу над життям і смертю, вона може стати чудовиськом – навіть без наказу. Українські та польські наглядачі не були «гвинтиками системи» – вони стали добровільними катами, що перевершили в жорстокості своїх німецьких господарів.

Але найстрашніше те, що багато з них так і не відповіли за свої злочини. Вони сховалися серед звичайних людей, а їхні жертви залишилися лише цифрами в архівних документах.

Ця історія – не про минуле. Вона про те, як легко виправдати зло, як швидко «чужі» стають «нелюдьми», і як важливо пам'ятати: за кожним «наказом» стоїть вибір. І цей вибір – назавжди клеймо на совісті.